вход

хроника

клуб

корзина

мейл

Дымерец Р.
drostyslav@yahoo.com

J. G. A. Pocock and L. G. Schwoerer (eds.). The Varieties of British Political Thought, 1500 – 1800. – Cambridge University Press, 1993. – 560 p.

Серед тих, хто намагається протистояти постструктуралістському баченню світу, значної уваги заслуговує група британських істориків, відома як “Кембриджська школа” інтелектуальної історії. З цим поняттям звичайно асоціюються імена таких істориків політичної думки, як Джон Пококк, Квентін Скіннер, Джон Данн, Стефан Колліні, Ентоні Пагден, Річард Так, Джеймс Туллі та Доналд Вінч. Мабуть, не випадково, що інтелектуальна історія є передусім історією політичної думки. Бо саме у сфері політичної думки визначити різницю між суб’єктом та об’єктом завжди буває дуже важко (ця проблема часом набуває такої гостроти, що призводить до воєн та революцій).

Хронологічно новий напрямок започатковується у середині 50-х років XX ст., коли навколо члена Кембриджського історичного факультету Пітера Ласлетта зібралась група студентів та аспірантів, які цікавились його концепцією, згідно з якою політичні тексти можуть бути зрозумілі лише завдяки історичному аналізу їхніх контекстів.

У цій тезі Ласлетта поєднались концепція філософії історії Р. Дж. Колінгвуда та концепція мови Л. Вітгенштайна. Вже у Колінгвуда зв’язка “запитання – відповідь” набуває деякої незалежності від історика, який запитує історичні джерела, та від відповідей, які він отримує від історичних свідоцтв. Що стосується Вітгенштайна, то він у своїх лекціях та працях кембриджського періоду приходить до поняття мови як сутнісної гри, яка є не просто технічним зв’язком між суб’єктом та об’єктом, але виступає як формуюче буття. Ці концепції, творчо осмислені, плідно застосовуються представниками “Кембриджської школи” і, передусім, Пококком та Скіннером, у їхніх численних працях, які стали настільними посібниками для кожного англомовного студента, котрий вивчає історію політичної думки.

Характерною рисою Пококка є його бачення історії політичної думки як руху взаємних контекстів. Шукаючи відповідь на запитання, яким він задався ще будучи студентом: “Що об’єднує між собою таких канонічних авторів, як Платон, Арістотель, Цицерон, Авґустин, Фома Аквінський, Маккіавеллі, Гоббс, Локк, Ґ’юм, Руссо, Берк, Геґель, Маркс?”, Пококк приходить до переконання, що думка індивідуума є як “соціальною подією, комунікативним та респондуючим актом … так і історичною подією, деяким моментом в процесі трансформації соціальної системи”. Тобто думка є водночас і буття як соціальне спілкування, і деякий фіксований момент цього буття, який встановлюється у певній, притаманній саме цьому “моменту” мові. Пококк називає такі мови “моментів” “парадигмами”, “словниками”, “риториками” і, нарешті, “дискурсами”. Кожен такий дискурс є мовою певного історичного моменту і водночас моментом мовного (себто соціального) буття. Таким чином, дискурс як мова історичного моменту є контекстом, у якому розкривається мова як буття, водночас мова як буття існує, перебуваючи щоразу в контексті певного історичного моменту. Тобто думка перебуває нібито в русі взаємних контекстів, що постійно фіксується: буття, як мова, є контекстом, в якому існує думка кожного окремого мислителя, і водночас, у вигляді окремих дискурсів, розкривається в контексті окремих теорій. Стосовно ж усталеного канону політичних мислителів це означає, що їхні думки і виявляються врешті певними моментами розкриття у часі буття політичної думки, в якому вони перебувають.

На відміну від Пококка, Скіннер розглядає мову не як буття думки, а як “інструмент” соціального буття. Наслідуючи в цьому Вітгенштайна, Скіннер розглядає концепцію як засіб, завдяки якому речі поєднуються в єдину групу. Концепції, на думку Скіннера, не є феноменами буття, а лише засобами, завдяки яким феномени організуються в буття. Іншими словами, концепції – це правила, завдяки яким розрізнені речі стають елементами загальної гри. Концепція, таким чином, не є чимось справжнім, але таким, завдяки чому все стає справжнім. Оскільки, відтак, концепцій не існує як феноменів буття, то не може бути й історії концепцій або історії ідей, але може бути концептуальна історія, в якій такі “інструменти”, як, наприклад, концепція “держави”, допомагають історику формувати незв’язані інакше між собою соціальні феномени в соціальне буття. Тобто Скіннер вважає (і в цьому він наслідує Колінгвуда), що історія – це витвір концептуючої думки історика (причому істориком фактично виявляється кожен, хто здатен концептувати ідеї), який творить зв’язок посеред певного набору історичних феноменів, які таким чином стають історичними концептами або історичними ідеями. Інакше кажучи, на думку Скіннера, концептуальна історія є концептуальною не тому, що вона досліджує зв’язок між історичними концептами, а, навпаки, тому, що історичні феномени стають історичними концептами, коли на них поширює свою концептуючу владу думка історика, яка створює таким чином між цими феноменами концептуальний зв’язок.

Таким чином, і Пококк, і Скіннер бачать історію як певний упорядковуючий механізм, як певний набір правил, згідно з яким кожна окрема історична ситуація має своє місце у загальній грі історії-буття. Але якщо Пококк зображає історію як співвідношення між мовою та окремим моментом її розвитку, то Скіннер бачить у такому співвідношенні не історію власне, а лише інструмент, завдяки якому історія існує. Як в одному, так і в іншому випадку все ж таки залишається неясним, що ж задає механізм, завдяки якому те чи інше співвідношення взагалі стає можливим?

Треба зазначити, що Пококк та Скіннер не дуже часто працюють у спільних проектах. На заваді, мабуть, стає вищезгадана принципова відмінність у їхніх підходах. Зазначимо, що колективна праця, присвячена історії британської політичної думки, вийшла, наприклад, без участі Скіннера, хоча він і є одним із найкращих у світі спеціалістів з ранньої модерної історії.

Книжка “Типи Британської політичної думки” складається з трьох частин. До першої частини, яка називається “Церква, двір та рада”, увійшли цікаві дослідження “Доба Генріха VIII” (Джон Гай), “Єлізаветинська політична думка” (Доналд Р. Келлі) та “Королівська влада, рада та закон у Британії перших Стюартів” (Лінда Леві Пекк). Друга частина (“Розпуск, реставрація та революція”) містить історіографічне есе Вільяма М. Ламонта “Пуританська революція”, статтю Пококка “Міжцарювання та реставрація” й дослідження Говарда Неннера “Доба пізніх Стюартів”. Тема третьої частини – “Комерція, імперія та історія” – розкривається у дослідженнях Ніколаса Філіпсона “Політика та чемність у правління Анни та перших представників Ганноверської династії” та роботах Пококка “Політична думка в англомовному атлантичному світі (1760 – 1790). I. Імперська криза” й “Політична думка в англомовному атлантичному світі (1760 – 1790). II. Імперія, революція й кінець раннього модерного часу”. Закінчується книжка епілогом “Чому історія мусить щось значити? Політична теорія та історія дискурсу”, написаним у дусі Пококка Гордоном Дж. Шохетом. Загалом можна сказати, що цією книжкою заявила про себе на повний голос вже “школа Пококка” в інтелектуальній історії.


Серед найважливіших можна назвати: J. G. A. Pocock, The Machiavellian Moment
(Princeton University Press, 1975); Q. Skinner, The Foundations of Modern Political Thought, 2
vols. (Cambridge University Press, 1978); J. G. A. Pocock, Virtue, Commerce, and History:
Essays on Political Thought and History, Chiefly in the Eighteenth Century (New York, 1985).
J. G. A. Pocock, Politics, Language and Time, (Cambridge University Press, 1982), p. 14-15.

Ростислав Димерець


Философский клуб "Минерва" 07.2001.

Хостинг от uCoz